ХОРУВА́ТИ, ую, уєш, недок., діал. Хворіти.
Кажуть люди та говорять, що я ся малюю, Моє личко
тим-то й файне, що я не хорую (Коломийки, 1969,
181); По морі ми пливли без злих пригод, Лиш хорував
погано весь народ (Іван Франко, XI, 1952, 140); * Образно.
Органіст уже встиг вилічити клавіші, але струни ще
хору вали й хрипіли (Нечуй-Левицький, III, 1956, 222);
// на що.
Мати якусь хворобу, недугу. Хтось.. на велике
безсоння хорував, і бронхіт мав (Леся Українка, V, 1956, 407).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 11, 1980. — Стор. 131.