ХОТІТИ, хочу, хочеш (розм. хоч), хочемо, хочете (розм. хочте), недок.
1. чого, з інфін., із спол. щоб,
як і без додатка. Мати бажання, охоту до чогось,
відчувати потребу в чому-небудь (в їжі, відпочинку
і т. ін.). — На цю приказку я міг би вам дещо відповісти,
але маєте щастя, що хочу спати, — сказав Рудик
(Михайло Коцюбинський, I, 1955, 201); — Засип мерщій чай.; бо я пити
хочу.., — сердито сказала Каралаєва до дочки (Нечуй-Левицький,
VI, 1966, 56); — Не гомоніть. Хочу тиші, —
прошепотіла Олександра Василівна (Олександр Довженко, I, 1958, 435);
У далекому кутку за пуховиками боєць таки знайшов,
чого хотів. Там стояла скляна банка з маринованими
черешнями (Олесь Гончар, III, 1959, 145);
// Мати бажання
відчути, пізнати що-небудь, зазнати чогось. Гарно
того вчити, хто хоче все знати (Українські народні прислів'я та приказки, 1963,
281); І раю красного не зріла, Не бачила, бо не хотіла
Поглянути на божий день (Тарас Шевченко, II, 1953, 368); Слова
солодкі, — та хотів Я б поцілунків замість слів
(Леся Українка, IV, 1954, 81); Як хочеш від людей шаноби, Любов
і гнів бери у путь (Максим Рильський, III, 1961, 85); Ми
казали про вічну любов, і хотів я такої любові (Володимир Сосюра, I, 1957,
193);
// Мати бажання робити щось, брати участь
у чомусь. Молода з дружками сидить за столом,
похиливши голову, ..і вже чи хоче, чи не хоче, а щоб
плакала (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 392); — Вчиться хоч?
— А-а... — Федорченко махнув рукою із звичайною
досадою. — Ти чому погано вчишся? (Олександр Довженко, Зачарована
Десна, 1957, 548);
// Мати на меті здійснення
чого-небудь, мати якусь мету. — Так скажіть же мені
насамперед, чого ви хочете від мене? — удруге
поспитав Тихович (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 202); — Я
догадуюсь, що стара хоче заміж і боїться, щоб дочка не
вийшла передніше за неї, — сказав Ломицький (Нечуй-Левицький, VI,
1966, 78); Я хочу сил повсталого титана, щоб оспівать
нестримну волю мас (Володимир Сосюра, I, 1957, 483); — Розумієш,
кучерява, чого ми хочемо? — підійшов Козаков до
худорлявенької дівчинки.. — Щоб ти не різала мамалигу
ниткою, розумієш? (Олесь Гончар, III, 1959, 15); Люди
нічого незаконного, коли подумати, не вимагали від пана:
тільки хотіли за свою роботу мати більший заробіток
(Михайло Стельмах, I, 1962, 580);
// Зичити, бажати чогось для
кого-небудь. [Кнур:] Хіба ж я чого лихого їй жадав,
хіба ж я зле замишляв? Я ж хотів, як краще... (Панас Мирний,
V, 1955, 84); Нам батьки і вчителі Хочуть щастя на
землі (Максим Рильський, Урожай, 1950, 51); — Я лиш добра
хотів народу... (Володимир Сосюра, I, 1957, 445); — Ти нашої школи не
бійся. Суворо — це правда, але ми тобі зла не хочемо,
з часом призвичаїшся (Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 7);
// розм. Просити, вимагати певну суму, ціну за
що-небудь. — Подумайте, що буде, коли я заплачу стільки,
скільки хочуть забастовщики? (Михайло Стельмах, I, 1962, 566).
♦ Де хочу (хочеш, хоче і т. ін.) — у будь-якому
місці, будь-де, де-небудь, байдуже це. — Людей... А де ж
я їх візьму, тих людей? — Та де хочеш бери, а мусять
бути (Гнат Хоткевич, II, 1966, 180); Попросили Таки старого
Саму їла, Щоб він де хоче, там і взяв, А дав би їм,
старий, царя (Тарас Шевченко, II, 1953, 352); Мені незвичайним був
самий факт, що ось-то люди можуть собі зійтись, де
хочуть (Леся Українка, V, 1956, 45); І слухати не хоче (не
хочу, не хотів і т. ін.) див. слухати; Кого хочу
(хочеш, хоче і т. ін.) — будь-кого, кожного, усякого.
— А, боже ж мій! Я не така людина, кого хочете
поспитайте, — хвилювався Семен (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 45);
Коли хочеш (хочете і т. ін.), у знач. вставн. сл. —
уживається для вираження згоди із співрозмовником,
поступки перед ним у чомусь у знач.: а) може,
мабуть. — Так, справді, просто й, коли хочеш —
доцільно (Іван Ле, Міжгір'я, 1953, 10); [Петро:] Коли хоч,
Галю, то не без правди і в річах Луки Семеновича
(Панас Мирний, V, 1955, 147); — Я не біла голубка. Я, коли хоч,
стану вовчицею, і тоді князеві буде трудно й небезпечно
навіть справдовуватись та войдуватись зо мною
(Нечуй-Левицький, VII, 1966, 124); б) хай і так, можна
й так. — Ваш голос мені теж ніби знайомий. А я
Лук'янів син — Данило, коли хочете (Петро Панч, Синів..,
1959, 7); Котрий хочеш — хто-, що-небудь. [Гелен:]
Певен я: коли б та перемога була в руці Гелени, в
Поліксени чи в Андромахи, чи в котрої хочеш, та не в
твоїй, — вона була б за нами (Леся Українка, II, 1951, 295);
Куди хочу (хочеш, хоче і т. ін.) — будь-куди, в
будь-якому напрямі, в будь-яке місце. Як переїдеш Вересоч,
так і їдь, куди хоч (гребля там клята) (Українські народні прислів'я та приказки,
1963, 289); — Поля й ґрунти тут тепер суспіль мої,
а ви йдіть собі, куди хочете, про мене живіть собі на
ґрунтах, як і жили досі (Нечуй-Левицький, VII, 1966, 271);
Не хотіти відставати (відстати) див. відставати; Не
хотячи (не хотівши) — не бажаючи того; мимоволі.
[Річард:] Колего Брайд!.. Не слухає... розсердивсь!
Не хотячи, образив я людину (Леся Українка, III, 1952, 101);
Не хотіти знати кого, що — не зважати на когось, щось,
не визнавати кого-, що-небудь. Зостався Чіпка в
Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує
й розказує — як і що, й коли робити... Так же Чіпка
нічого й знати не хоче! (Панас Мирний, I, 1949, 148); Очі
блакитні їй любі, і ніяких інших вона знати не хоче
(Олесь Гончар, Людина.., 1960, 51); Не хоче коза на торг, та [її]
ведуть див. коза; Печеної криги хотіти див.
крига; Плювати я хотів див. плювати; Скільки хочу (хочеш,
хоче і т. ін.) — у будь-якій кількості; багато,
досхочу. Нічого не читаю, хоч книжок і газет — скільки
хвчеш (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 404); Опришкам, звичайно,
боятися було нічого, і вони потішалися над Химчеком
скільки хотіли (Гнат Хоткевич, II, 1966, 187); [Хіба] рожна
хочеш?; А рожна не хочеш (не хоч)? див. рожен; Хотів
[крізь землю] провалитися див. провалюватися; Хочеш
не хочеш — те саме, що Хоч-не-хоч. Трапилось так,
що під самим Фастовом обломилась карета і, хочеш
не хочеш, довелося заїхати до схизмата (Петро Панч, Гомон.
Україна, 1954, 39); Хоч що хоч — ні за що, як не
проси. Як забрав Грицько жито до себе, то хоч що хоч,
шинкарка без грошей і осьмушки не дає (Панас Мирний,
I, 1949, 283); Хто хочеш (хоч) — будь-хто,
перший-ліпший, байдуже хто. — У нас у Січі приїжджай хто
хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий
хоч трісни — ніхто тобі ложкою очей не поротиме
(Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 104); Що хочу (хочеш, хоче
і т. ін.) — будь-що, усе без винятку. — Ми тут з
тобою одні! Можемо виробляти, що хочеш! Свистіти,
співати! (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 230); Як [собі] хочеш
(хочете і т. ін.), у знач. вставн. сл.: а) як тобі (вам і т. ін.)
забажається. Уже як хочете, хоч лайте, Хоч і не лайте
й не читайте — Про мене... Я і не прошу, Для себе,
братики, спишу (Тарас Шевченко, II, 1953, 105); — Сідай і ти,
Денисе, рубанем... Тут вистачить. — Ні, я вже. — Як
хочеш... А я повеселюсь (Олесь Гончар, III, 1959, 317); б) все
одно, незважаючи ні на що. — Ну, вже як хочеш,
Романе, а ми звичаю не зламаємо (Нечуй-Левицький, VI, 1966, 346);
— От, тату, дали мені жінку, тепер візьміть її собі,
бо я з нею не житиму.. — Чому ж це так?.. — Як собі
хочете, а ми вкупі не будемо... (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 33);
Тритузний, мабуть, теж мав за спиною неабиякий
досвід цієї складної ходьби, бо почувався аж надто
впевнено, наперед похвалявся: — Головний приз буде мій,
це вже як собі хочте (Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 120);
Як хочу (хочеш, хоче і т. ін.) — будь-як, як
забажається; як знаю (знаєш, знає і т. ін.). На своїм коню як
хочеш їдеш (Українські народні прислів'я та приказки, 1963, 151); Де не взявся
сизокрилий Голубок — Як ухопить Горобчика за чубок!
Пом'яв його, понівечив, як хотів, Оскуб його,
молодчика, та й пустив (Леонід Глібов, Вибр., 1951, 53); — А я думав
про вас зовсім інакше, — несміливо обізвався
Ломицький. — Як хочете, так і думайте. Мені байдуже
(Нечуй-Левицький, VI, 1966, 54); — Діток у нього двойко було,
а жінка померла... То було і яєчко, і молочко, і
сметанка в празник, а тепер хліб та картопля — от тобі й
усе... І живи, як хоч (Гнат Хоткевич, I, 1966, 71); Директор
окликнув, хлопець голови не підвів. Вважайте, мовляв,
що не почув за гуркотнявою... Вважайте, як хочте!
(Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 113).
2. з інфін. Мати намір, збиратися (щось робити). Вона хотіла приміряти, що їй буде краще до лиця, чи який очіпок, чи кораблик? (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 238); Яків хотів свиснути, та не зміг (Панас Мирний, I, 1954, 299); Вона [Анеля] біжить поперед мене, наче не чує, і має вигляд миші, що хоче шуснути в шпарку (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 266); Юра ладнався вже образитися та заревти: дорослі ніколи не хотіли відповідати прямо і намагалися уникнути виразної відповіді (Юрій Смолич, II, 1958, 8); Падькалася Параска, всіма силами хотіла звернути розмову у другий бік (Гнат Хоткевич, II, 1966, 259); — Товаришу начдив, — почувся голос Титаренка, — а чи правда, що після війни ви хочете всю землю засадити садами? (Олександр Довженко, I, 1958, 190); Він хотів, нікого, звичайно, не попереджаючи, посадити свій полк на рибальські шхуни й трамбаки, перепливти море й висісти вночі біля Севастополя (Юрій Яновський, II, 1958, 234).
3. з інфін. Уживається на позначення можливості, вірогідності здійснення чого-небудь. Ні вуси, ні борода не хотіли рости на його темному, як юхт, обличчі (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 34); Крадеться із-за обрію зима, Усякий клопіт голову морочить, А руки відпочить ніяк не хочуть... (Максим Рильський, II, 1960, 281); Мовчить хлоп'я, нога сама собою хоче колупнути підлогу (Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 6); * Образно. Неначе день заплакать хоче, і дітвора шумить кругом... (Володимир Сосюра, I, 1957, 232).
4. у формах: хочеш, хоч, хочете, хочте. Уживається в безсполучникових реченнях, що виражають допустовість, умову. — Чи вам не нудно самим? Хочете, я з вами посиджу? (Марко Вовчок, I, 1955, 375); — А пасіку на кого кинемо, Свириде? Роя дожидаю, повинен рій сьогодні бути.. — Не знаю, діду. Хочете, я постережу роя (Панас Мирний, I, 1954, 280); — Цікаво, скільки буде від нас до того дредноута? — запитує Тоня, задивившись на судно, що бовваніє в затоці.. — Хочеш, Тоню, махнем туди. Ми вже з хлопцями бували там... (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 232); [Василько:] Трояндо, хочте вірте, хочте — ні, Ненависті ні краплі я не маю (Євген Кротевич, Вибр., 1959, 565); — Ет, що то трудне! — розпалювавсь Йон, — я і з рушницею всю муштру знаю. Хоч — покажу? (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 243); — Ну, ти мене трохи знаєш: не вмію ні божитися, ні хреститися. Сказав — і все. А далі вже діло твоє: хоч — вір, хоч — не вір (Андрій Головко, А. Гармаш, 1971, 513).