ХТО, кого, кому, кого, ким, на кому, коло кого, займ.
1. пит. Означає питання: яка людина
(істота)? — Ну? — грізно спитав городничий. — І зловили, —
пробелькотав Забіяка. — Кого? — Двох хлопців
ізловили... (Панас Мирний, I, 1954, 261); [Палажка:] У вікно
хтось стукає. Чуєш? Піди подивися! [Шостак:]
А й справді! Хто ж би це? (Яків Мамонтов, Тв., 1962, 473);
[Костомаров:] А глянь, Данило, в чім там річ?
[Мордовець (крізь шибку вдивляючись):] Якийсь
мужчина, а хто — не розберу (Павло Тичина, I, 1957, 309);
— Стій! Хто йде!? — лунає з-за дерева різкий окрик
(Михайло Стельмах, II, 1962, 28); Де ж ви, хлопці кучеряві?
З ким топтати жовті трави, Коли вас нема? (Іван Вирган,
В розповні літа, 1959, 18); У хаті світиться запізно. Хто
там не спить? Хто там живе? (Платон Воронько, Тепло..,
1959, 61);
// У риторичних питаннях і вигуках, які
передбачають у відповіді «всякий, кожен». Ну хто не
скаже вам хоч дещо На тему — про сварливу тещу?
(Любомир Дмитерко, В обіймах сонця, 1958, 156); Хто тільки не
пробував рух пісків цих зупинити, але нічого не
виходило, бо садили не те, або не так, або не тоді...
(Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 86);
// У риторичних питаннях
і вигуках, які передбачають негативну відповідь:
ніхто, нікого, нікому і т. ін. Кого ж їй любити? ні батька,
ні неньки; Одна, як та пташка в далекім краю (Тарас Шевченко,
I, 1963, 4); Молдувани обурились. Хто має право
рубати їх виноградники? (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 194); Ото
була історія! Наш пан господар ходили на масницю
— у маскарад! Хто б сподівався? (Леся Українка, V,
1956, 225).
♦ Ким бути (працювати) — мати яку професію,
посаду. [Марія:] На війні був? [Ганна:] Бився довго.
[Марія:] Ким був? [Ганна:] Капітаном (Олександр Довженко,
I, 1958, 349); — Ким тільки не доводилось йому
працювати! І на махорковій фабриці, в конторі, і в земстві...
(Андрій Головко, II, 1957, 442); Кому сказано (кажу) —
уживається як погрозливе повторення якогось наказу.
— Вставай! Кому сказано! (Олесь Гончар, III, 1959, 311);
[Олімпіада Іванівна:] Не треба, не треба
вашої музики, тільки сього бракує! Ну, гетьте, кому
я кажу? (Леся Українка, II, 1951, 20); Хто б подумав; Хто б
міг подумати див. подумати; Хто кого — про боротьбу
до цілковитої перемоги однієї з супротивних сторін.
— Сиджу я ото ніч, сиджу й другу, і третю сиджу,
і четверту, і п'яту — нема іродового сина. Кріпкий,
канальський!.. Ну це вже таке діло — хто кого (Гнат Хоткевич.
I, 1966, 85); Хто такий (така, такі)? — що за людина
(істота)? А хто такий У чорній киреї Через базар
переходить? (Тарас Шевченко, I, 1963, 136); — Так. — Щорс
оглянув лави полонених суворим гнівним
поглядом. — Звідки? Хто такі будете?.. Хто ви, я вас питаю?! (Олександр Довженко,
I, 1958, 161); Хто там? — звичайно питають, коли
чують стук у двері. Тим часом Ломицький вдруге
постукав у двері вже міцніше й дужче.. — Хто там? —
спитала Каралаєва (Нечуй-Левицький, VI, 1966, 51); Тимко
постукав у двері, за якими спали командири. — Хто
там? — Це я, Вихор (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 355); Хто ти
(він і т. ін.) кому — в яких родинних стосунках ти
(він і т. ін.) перебуваєш (перебуває) з ким-небудь. — А
ти хто йому, дівча? — матір запитала. — Я сестрою
його звусь... (Микола Нагнибіда, На полі битви, 1974, 70); —
Наречений він там їй чи хто, а тільки щосуботи можна
бачити його мотоцикл під муром біля прохідної
(Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 74); Хто ти (він і т. ін.)
[такий, така, таке]? — питають для уточнення особи,
професії, родинних стосунків і т. ін. — А хто ти такий? —
питає в мене бабуся. — Я Василь, — кажу я до баби, —
обороніть мене од собак (Нечуй-Левицький, VI, 1966, 98); — Ти
хто? — запитали угорця. — Капіталіст чи
комерсант? (Олесь Гончар, III, 1959, 227); — Чужоземко
молодая, хто ти? — Одгадай (Максим Рильський, I, 1960, 188).
2. відносний. Уживається в ролі сполучного слова
(також із співвідносними словами той, то в
головному реченні); людина (істота), яка... Хто людям
добра бажає, той і собі має (Українські народні прислів'я та приказки, 1963, 162);
Під шляхтичами од натовпу провалився міст на Случі.
І багато панів шубовснуло шкереберть у воду й
потонуло в Случі. Хто виліз з води, тікав далі (Нечуй-Левицький, VII,
1966, 256); Земля для того, хто коло неї ходить...
(Михайло Коцюбинський, I, 1955, 111); Та й не питай, чому навік душею
Я розлюбив веселість і любов. І жодної не назову своєю:
Хто раз кохав, не покохає знов (Микола Зеров, Вибр., 1966,
390); Слава тому, хто в бою за Вітчизну твердо тримає
окрилений стяг, хто відбиває навалу залізну там, на
фронтах (Володимир Сосюра, II, 1958, 234); — Слухайте і розкажіть
про цю дружбу, хто живий зостанеться, дітям і
онукам, — долітали слова Тараса (Олександр Довженко, I, 1958, 259);
— І навіть якби ти сказав, що не любиш, — пробач
мені, я й тоді не повірила б... Бо то ж страшно. Бо
хто розучився матір любити, то вже. вважай,
пропащий (Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 9);
// Уживається на
означення особи, про яку йдеться в головному реченні.
Люди, хто знав, мовчать та примічають (Квітка-Основ'яненко,
II, 1956, 122); Було тільки сонця краєчок засвітить,
уже й бряк, і дзвяк по селу, рух, стук — живий люд!
А тут, хто й стрінеться — понурий, неговіркий
(Марко Вовчок, I, 1955, 27); Благословен, хто вигадав маяк,
Цей промінь, що спалахує над морем! (Максим Рильський,
III, 1961, 301); — А ось і про нас, — сказав Давид, —
пишуть у газеті, щоб не ми тільки знали, а всі, хто
читає, вся Україна (Андрій Головко, II, 1957, 133); — Хай милує
бог кожного, хто надовго оселиться в цьому клятому
місці (Юрій Смолич, I, 1958, 48).
Кому що, а тобі (йому і т. ін.)... див. що 1.
3. Уживається із вказівним або видільним
значенням (також з частками он, ось, от); який, той, цей.
Хто, кажуть, до кого, — ми до тебе, Грицько! З
суплікою прийшли (Гулак-Артемовський, Байки.., 1958, 56); Осідлані
коні, вороні готові. Куди-то поїдуть? кого повезуть?
Он кого, дивіться (Тарас Шевченко, I, 1951, 100); Коло
криниці.. рідко хто вважав на поважного, тихого хлопчика
(Марко Вовчок, I, 1955, 295); — Де ж Жан? Покличте
Жана... — звернувся до всіх і ні до кого зокрема Аркадій
Петрович (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 385); Ні в кого й думки
не було сісти за роботу (Нечуй-Левицький, VII, 1966, 199);
Мати веселиться дітьми. Як сказано: в кого сім —
тому доля всім! (Костянтин Гордієнко, II, 1959, 26); Вони [брати]
чомусь називають Левка найстаршим, хоча батьки їхні
і повитуха в перший же день переплутали, хто за ким
родився (Михайло Стельмах, I, 1962, 53); А те, що Оксана Кульбачка
посадила, — росте, дай бог! Ось у кого нам треба
вчитись... (Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 78);
// Про
одного з багатьох. Коли отець наш милосердний кого з
нас покличе, провобжай з жалем, та без укору (Квітка-Основ'яненко,
II, 1956, 23); Ахейці нерішучо розступаються перед нею,
але не відштовхують, коли вона чіпляється за кого
з них, намагаючись заховатись під його щитом (Леся Українка,
II, 1951, 326);
// розм. Те саме, що дехто. Селяни
стиха гомоніли проміж себе, хто дрімав (Андрій Головко,
II, 1957, 39).
Багато хто (кого, кому і т. ін.) див. багато; Мало
хто (кого, кому і т. ін.) див. мало; Не хто інший, як...
див. інший; Невідомо хто див. невідомо; Невідь хто
див. невідь; Та вже [ж] не хто — не інший, саме той,
про якого йшла мова. — Сам каже. Сам. Бачили?
бачили? Червонопикий та сердитий який. — Хто сам?
— Та вже не хто — Колісник (Панас Мирний, III, 1954, 287);
[Паранька:] Чуєте, тату, он Пантелей Іванович
щось хоче вам сказати. [Півень:] Гусак?
[Паранька:] Та вже ж не хто (Іван Микитенко, I, 1957, 40); Хто,
як не... — саме той, про якого йде мова. Хто, як не
Багіров, викрав у Трансільванії в німців кухню з
недовареною кашею і прогуркотів з нею серед ночі через усю
нейтральну смугу? (Олесь Гончар, III, 1959, 188).
4. Уживається з розділовим значенням — при
зіставленні двох або кількох речень: одна (людина) — друга
(людина), ті — інші (про людей, істот). Троянці, як
чорти, озлились. Рутульців били наповал.. Хто рачки
ліз, а хто простягся, Хто був шкереберть, хто качався,
Хто бив, хто різав, хто колов (Іван Котляревський, I, 1952, 236);
Та як ушкварили — ой, лишенько моє! Хто в ліс,
мовляли, хто по дрова, Аж на ввесь гай луна гуде! (Леонід Глібов,
Вибр., 1957, 132); [Єпископ:] Хто такії ми, щоб
волю божу одміняти мали, кому рабом, кому з нас
вільним бути? (Леся Українка, II, 1951, 232); Кипить робота.
Хто на драбинах, приставлених до розкішних
черешневих веж, а декотрі воліють і без драбини обходитись
(Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 145);
// Уживається для
виділення якої-небудь особи, істоти з ряду подібних;
у сполученнях: хто-хто, а...; кого-кого, а...;
кому-кому, а... і т. ін. Чи й вигадати іграшку
яку, чи повести куди — уже хто-хто, а Карпо і дідька
не злякається, поведе (Панас Мирний, I, 1954, 244); Кому-кому,
а куцому зась (Українські народні прислів'я та приказки, 1963, 353); —
Пистино Іванівно! — тихо сказав він. — Кому-кому, а
вам — гріх! Ви вірите, що брешуть люди? (Панас Мирний,
III, 1954, 160); — Хто б, хто гарчав, А ти б мовчав, —
Одрізала йому Хмелина (Леонід Глібов, Вибр., 1951, 144);
Хто вже хто, а він добре розуміється на такій тонкій
справі, як фотопортрет (Леонід Первомайський, Дикий мед, 1963, 373).
♦ Хто де; Де хто — в різних місцях. По вечері
гості примощуються, де кому вигідніше (Михайло Коцюбинський, I,
1955, 173); Хто куди [бачив] — у різні місця;
врізнобіч. Батько грає, і Юрі здається, що він пливе на
тих звуках.. Потім звуки враз пурхають, немов
зграйка горобців, і з цвірінчанням розсипаються, хто
куди (Юрій Смолич, II, 1958, 14); На хуторянських волів
теж марні надії: тільки-но стемніло, голоногі
погоничі розбіглися хто куди (Олесь Гончар, III, 1959, 224);
Хлопці поховалися в кущі й відстрілювалися деякий
час, але коли свист отамана дозволив утечу, всі
порскнули — хто куди бачив (Гнат Хоткевич, Довбуш, 1965,
361); Хто що — один те, другий інше; Хто як — той
так, інші інакше. Де його [жіночого майстра] тут
дістати у Ковалівці, коли навіть чоловіки самі
підстригають один одного. Хто машинкою, а хто й просто
ножицями. А дітей стрижуть хто як уміє (Василь Кучер,
Трудна любов, 1960, 279).
5. Уживається із значенням неозначеності: хто-небудь,
яка-небудь людина, істота: хтось. От вони. І
стали розпитувать людей, чи нема у кого якої роботи
(Олекса Стороженко, I, 1957, 48); Його неначе хто руками здушив
за горло і не давав дихати (Нечуй-Левицький, VII, 1966, 211);
— Ти — Чепіга, а не Чіпка, — крикне хто з середини —
і вскубне Чіпку... (Панас Мирний, I, 1949, 142); — А я,
знаєте, як-єм це слово почула, то так, якби мене хто
довбнею по голові вгатив (Лесь Мартович, Тв., 1954, 71); Як впаду
і скажу, що не маю снаги, — Чт хто буде мене
рятувати, Як почнуть кепкувать з мене злі вороги — Чи
хто буде і з них кепкувати? (Максим Рильський, I, 1960, 110);
// У реченні, яке виражав питання. «Чи то ж є хто
зараз там?» — неспокійно думав Бондаренко,
піднімаючись сходами на другий поверх (Андрій Головко, II, 1957, 462);
— То чого ж ти все-таки втік? Покривдив хто чи сумно
стало? (Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 80); — А він тоді й
питає: — Може, хто добавки хоче? (Григорій Тютюнник, Вир, 1964,
337);
// У складі деяких сполучень: байдуже яка
людина, будь-яка з можливих. Благослови господь: се хоч
кому пара (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 104); Не знати хто,
як і звідки дістав такі вісті — нібито в місті щось
страшне діється зараз, такий бій (Андрій Головко, II, 1957,
334).
♦ Бог (біс. дідько, чорт і т. ін.) знає хто —
невідомо хто; Хоч кого — будь-яку людину; усякого, кожного.
— Нічого не скажеш, — крутив головою Мусій, — біда
хоч кого навчить на скрипку грати... А я й не думав,
що ти такий молодець, Катерино (Леонід Первомайський, Материн..
хліб, 1960, 137); Хто б там не був див. бути;
Хто завгодно див. завгодно; Хто [його] знає див.
знати.