Словник української мови

ХУРЧАТИ, чить, недок. Видавати монотонні, одноманітні звуки «хур-хур». — Кидай ік дідьку ті монологи та ходім на Владимирову гору до пам'ятника.. — репетує він і висмикує в мене з рук книжку та кидає її аж у другий куток так, що вона хурчить листками (Нечуй-Левицький, I, 1956, 608); Хурчать прядки, бринять нитки, дівчата на досвітках пряли (Костянтин Гордієнко, Чужу ниву.., 1947, 165); — Ховайтеся у вагон, товаришу Пархоменко, — гукнув до нього командир, — бачите, як хурчать осколки (Петро Панч, II, 1956, 284); Несподівано хурчить, а потім вибухає поблизу снаряд (Анатолій Шиян, Партиз. край, 1946, 47); За кавалерійською сотнею м'яко хурчали по вологій весняній землі колеса кулеметних тачанок (Юрій Смолич, V, 1959, 654); Ледь чутно лепече берізка, та за хлівом однотонно хурчать млинки, повстромлювані на довгих тичках в город. Хурчать млинки, перемелюють вітер і тишу (Юрій Мушкетик, Серце.., 1962, 290); Сонно хурчить швацька машина в Докіїній комірчині (Василь Кучер, Прощай.., 1957, 187); Аж тут мені машина нагодилась. Мотор в теплі вдоволено хурчав (Іван Драч, Поезії, 1967, 177);
//  Швидко летіти, видаючи подібні звуки (про птахів). Літ припинився, Іноді лише пролітало яке заблукале чиря та в височині ледве чутно хурчав табунець качок кудись далеко в степи (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 415).