Словник української мови

ХУСТИ́НА, и, жін., розм. Те саме, що хустка. Ведуть коня вороного, Розбиті копита... А на йому сіделечко Хустиною вкрите (Тарас Шевченко, II, 1953, 43); В цю хвилину недалечко нас, майже на узліссі, спинилась молодиця. В руках у зав'язаній хустині вона тримала горщик (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 81); Шерстяна біла хустина на ній була величезна і обрамляла обличчя, як клубок морського шумовиння (Іван Сенченко, На Батиєвій горі, 1960, 10); Оця хустина — обтирать чоло, Цей персник — люте відганяти зло, А сльози ці — я їх собі зоставлю... (Максим Рильський, II, 1960, 271); Коли Орися побачила свою хустину в руках суперниці, гаряча кров ударила в обличчя і затуманила голову (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 128);  * Образно. Хрумтить, як скло, під кроком знову води замерзлої слюда. І у хустині малиновій зоря у вікна загляда (Володимир Сосюра, Солов. далі, 1957, 20); Неждано поміж деревами хлопець бачить, як на знайомій прогалинці колишеться червона хустина вогню (Михайло Стельмах, I, 1962, 263).
 Тернова хустина див. терновий 2.