Словник української мови

ХУТІРЕ́ЦЬ, рідше ХУТОРЕ́ЦЬ, рця, чол. Зменш.-пестл. до хутір. Схотілось мені навідаться у рідний край — глянуть на свій хутірець і поклониться батьківській і матчиній могилці (Олекса Стороженко, I, 1957, 299); А в Зосі ж і придане більше, старий Кароль навіть хутірець має (Михайло Стельмах, I, 1962, 531); Там стояло невеличке сільце, або краще — невеличкі хутірці розсипались по балці, як стога сіна зимою по степу (Панас Мирний, II, 1954, 81); Ідемо день, ідемо другий, ідемо й третій, а жодного тобі села, жодного хуторця.. не минаємо (Данило Мордовець, I, 1958, 44); Хутірець розкинувся в степу над глибокою балкою. Хати стояли на підгір'ї, а садиби спадали вниз городами й левадами до невеличкої річечки (Іван Цюпа, Краяни, 1971, 328).
♦ Сидіти (сісти, жити) хутірцем (хуторцем) — те саме, що Сидіти хутором (див. хутір). Раділа вдова, що трапились їй добрі молотники.. А жила вдова собі хуторцем (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 304).