ХВИЦАТИ, аю, аєш, недок.
1. перех. і неперех. Бити
однією або обома задніми ногами (про копитних
тварин); брикати, вихати. Погонич од злості передавав ті
[панові] стусани коням.., а коні передавали злість
панському фаетонові, хвицали по йому задніми копитами
(Нечуй-Левицький, II, 1956, 204); Він [тур] ішов у ярмі,
скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю,
і тоді він хвицав ногами і наставляв роги... (Михайло Коцюбинський, I,
1955, 334); Свічкою підіймався [кінь] на задніх ногах,
плигав на кілька метрів уперед, високо хвицав задніми
ногами (Юрій Збанацький, Крил. гонець, 1953, 8);
// Граючись,
пустуючи, обороняючись і т. ін., бити або робити різкі
рухи ногою або ногами (про людей). Привик ото,
вітрогон, ногами хвицати — та навіть уже в сні він [синок]
ганяє м'яча або вензелі на коньках заплітає (Петро Козланюк,
Сонце.., 1957, 133); — Я хочу затірки! — рішуче
домагалася, хвицаючи ногами, роздратована Маринка
(Яків Качура, Вибр., 1947, 186); * Образно. Вітер був
свавільний, незагнузданий, налітав поривами, хвицав по траві
(Юрій Мушкетик, День.., 1967, 124).
2. неперех., перен., розм. Виявляти норовистість; капризувати. — Ну, ти дуже не хвицай. Побачимо, як ти порядкуватимеш (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 106).