Словник української мови

КЛЕ́ПКА, и, жін. Кожна з опуклих дощечок, з яких складається бочка, діжка й т. ін. Ой у полі озеречко, Там плавало відеречко, Соснові клепки, а дубове денце (Народна лірика, 1956, 261); Самий, Один-однісінький, бувало, Сидить собі у бур'яні Та клепку теше (Тарас Шевченко, II, 1953, 319); На подвір'ї стояла чиясь стара бочка, я позбивав обручі і вийняв дві клепки (Леонід Смілянський, Сашко, 1954, 14).
♦ Клепки розсохлись у кого; Клепку загубити; Немає (не вистачає, бракує) однієї (третьої, десятої і т. ін.) клепки [в голові] у кого, кому, зневажл. — бути дурнуватим, несповна розуму. [Прокіп:] У твого чоловіка трохи клепки розсохлись (Олександр Корнійчук, II, 1955, 117); В його і тепер не всі вдома, а ззамолоду зовсім-таки не було одної клепки в голові (Нечуй-Левицький, II, 1956, 19); — Як на що інше, так у нього десятої клепки не вистачає, а на це вистачило (Олесь Гончар, Таврія, 1952, 49); Клепку вставляти (вставити) кому, ірон. — повчати, на розум наставляти кого-небудь.