КОЧОВИ́Й, а, е. Який кочує (про народ, плем'я
тощо); мандрівний. Півтори тисячі років тому
з'являються у приазовських степах грецькі факторії, висунуті
для торгівлі з кочовими народами (Любомир Дмитерко, Наречена,
1959, 23); Всі вони [скіфи] були об'єднані під владою
сильних кочових племен (Історія СРСР, I, 1956, 15);
// Власт.
кочовикам; неосілий. Всі листи від 1877 до 1881 р.
пропали в тривожних роках мого кочового життя (Іван Франко,
XVI, 1955, 366);
// Признач. для проживання кочовиків.
Кочовий намет;
// Пов'язаний з частою зміною
пасовища, місця годівлі (про тварин, птахів). Відгіннопасовищне
тваринництво прийшло на зміну кочовому (Економічна географія СРСР, 1957, 72).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 4, 1973. — Стор. 315.