Словник української мови

КОЧОВИ́Й, а, е. Який кочує (про народ, плем'я тощо); мандрівний. Півтори тисячі років тому з'являються у приазовських степах грецькі факторії, висунуті для торгівлі з кочовими народами (Любомир Дмитерко, Наречена, 1959, 23); Всі вони [скіфи] були об'єднані під владою сильних кочових племен (Історія СРСР, I, 1956, 15);
//  Власт. кочовикам; неосілий. Всі листи від 1877 до 1881 р. пропали в тривожних роках мого кочового життя (Іван Франко, XVI, 1955, 366);
//  Признач. для проживання кочовиків. Кочовий намет;
//  Пов'язаний з частою зміною пасовища, місця годівлі (про тварин, птахів). Відгіннопасовищне тваринництво прийшло на зміну кочовому (Економічна географія СРСР, 1957, 72).