КОЛИХАТИ, колишу, колишеш і рідко колихаю, колихаєш; наказ. сп. колиши; недок.
1. перех. і без
додатка. Злегка гойдати що-небудь гнучке, висяче і т. ін.
Вітер тирсу колихає, З дерезою гомонить (Яків Щоголів, Поезії,
1958, 252); Вітер колише трави шовкові, ніч кругом...
(Павло Тичина, До молоді.., 1959, 3); Сон увірвавсь Кончакові,
Буря колише намет (Максим Рильський, II, 1960, 156);
//
Гойдати (дитину) в колисці, заспокоюючи і присипляючи.
Вичуняла Катерина, Одсуне кватирку, Поглядає на
улицю, Колише дитинку (Тарас Шевченко, I, 1963, 24); З колиски
матуся очей не зривала; Колишучи, журно пісеньку
співала (Павло Грабовський, I, 1959, 288); — їй материнства хочеться,
дитинку колихати, а тут чорне лихо землю рве (Григорій Тютюнник,
Вир, 1964, 380); * Образно. Музика ллється, мов тиха
вода, колише мої нерви, заспокоює (Нечуй-Левицький, III, 1956,
302).
2. чим, неперех. Гойдати чим-небудь гнучким, висячим і т. ін. Вітер шумів і колихав верхами ялиць, скриплячи проразливо сухими гіллями (Іван Франко, V, 1951, 87); Конячка ледь котила воза.., часто спинялась, важко дихала, швидко колихаючи запалими боками (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 19).