Словник української мови

КОПІЙЧИ́НА, и, жін., розм. Те саме, що копійка. Микитка виканючив швидко три копійчини (Грицько Григоренко, Вибр., 1959, 413); — Я кинув службу, продав свій апарат, дорогу панську одіж, склав якусь копійчину і рушив на село (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 260); До революції в їхньому селі добре жилося тільки куркулям. Бідняки літо й зиму тільки й думали про те, де б заробити копійчину (Петро Панч, В дорозі, 1959, 241).
♦ Влетіти в [добру] копійчину — те саме, що Влетіти в [добру] копійку (див. копійка). — Ну й понавиписували ж отаких машин [екскаваторів]! Мабуть, у добру копійчину влетіло (Гордій Коцюба, Нові береги, 1959, 85); Збивати копійчину див. збивати; Не мати за душею ні копійчини — те саме, що Ні (і) [щербатої, зламаної, ламаної] копійки нема (не було) за душею (див. копійка). — Ви ж казали, що не маєте за душею ні копійчини, — в'їв батько. — Для вас витрушу останнє, — розщедрився дядечко (Михайло Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 35).