КОСТРУБА́ТИЙ, а, е.
1. Який має нерівну
поверхню; шорсткий. Одарка вийшла з хати і простягла руку
до старого кострубатого стовбура сухої груші (Нечуй-Левицький,
II, 1956, 29); Передо мною лугова Вузенька стежка,
тільки не гладенька, А кострубата (Іван Вирган, В розповні
літа, 1959, 202); Він [берег] має вигляд сірого коржа,
спеченого на сонці, порепаного й кострубатого (Олесь Донченко,
II, 1956, 143);
// Нерівний, покручений. Скоро
вишикувалась колона — довга, темна, кострубата (Анатолій Хорунжий,
Незакінчений політ, 1960, 58).
2. перен. Невправний, незграбний, недоладний (про стиль, мову й т. ін.). Лист вийшов трохи кострубатий, зате правильний (Іван Микитенко, II, 1957, 482); [Передрягін:] Ми з Зоєю перекладаємо п'єси для театру.. Ну, мова в мене, звісно, важка, кострубата, я ж математик (Іван Кочерга, II, 1956, 114).
3. Кошлатий, розкуйовджений, наїжений (про волосся, брови тощо). З-під білих кострубатих брів.. визирають добрі, а лукаві очі (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 149); Рука командира лягла мені на кострубату голову (Іван Цюпа, Три явори, 1958, 21).