Словник української мови

КО́ВТНУТИ, ну, неш, док., діал. Однокр. до ковтати. Затисну тим кулаком ударив [селянин] його так сильно зверха в голову, що Бовдур аж ковтнув головою о стіну (Іван Франко, I, 1955, 286).

КОВТНУ́ТИ, ну, неш, док., перех. і без додатка.

1. Однокр. до ковтати. Укинула Пріська ложку каші в рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася (Панас Мирний, III, 1954, 47); У роті сохло, душа просила хоч закропитись, хоч раз ковтнути (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 92); Пані Єля відхилила віконницю, дала йому ковтнути холодного напою (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 40);  * Образно. Ковтнула ніч під хмарою ракету (Платон Воронько, Тепло.., 1959, 117).
♦ Ґаву ковтнути див. ґава; Ковтнути [багато, чимало] лиха (горя і т. ін.) — зазнати, перетерпіти багато лиха, горя тощо. Олена Петрівна Дзоз переступила сороковий рік свого життя з вантажем складних переживань, ковтнувши вже чимало лиха та розчарувань (Натан Рибак, Час, 1960, 152); Ковтнуть гіркого у житті прийшлось маленькій [Марійці] (Іван Гончаренко, Вибр., 1959, 327); Ковтнути повітря — вдихнути, втягнути в себе повітря. Плачинда спочатку оторопів, далі похапцем ковтнув повітря, і його низько опущені вуса заворушились (Михайло Стельмах, I, 1962, 24).

2. розм. Те саме, що випити 1. — Не журись, Бороте, — піддержав його Яків, ковтнувши чарку горілки (Панас Мирний, I, 1954, 276); Він перечистив за день не менше, як пар п'ятдесят [чобіт і черевиків], і майже нічого не їв, тільки.. ковтнув склянку зельтерської з сиропом (Юрій Смолич, V, 1959, 39);
//  без додатка. Випити хмільного. [Гострохвостий:] Чи й запіканка й варенуха є? Га? Чи не ковтнути трохи, га? (Нечуй-Левицький, II, 1956, 497); — Пив оце два тижні, так учора ковтнув, а вона отут стала й не йде! (Остап Вишня, I, 1956, 133).