Словник української мови

КО́ЗУБ, а, чол. Ручний кошик із лубу або лози. Як не гриб, то не лізь у козуб (Номис, 1864, № 9131); В майстерних козубах горіла найчистіша живиця (Іван Франко, III, 1950, 137); В козубі торохкотіли ще зовсім зелені кислиці, лісові яблучка (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 472).
♦ Козубом стати — стати дуже твердим від морозу; задубіти (про мокрий одяг). Поки до санок дійшов [о. Гервасій], підрясник козубом став, аж до шкури прикипів (Анатолій Свидницький, Люборацькі, 1955, 68).