КУ́КАТИ, аю, аєш, недок.
1. перех. і неперех.,
рідко. Те саме, що кувати 2. Раненько піп збудив Івана
і каже: — Уставай, Іване, бо зозуля кукає (Андрій Калин,
Закарп. казки, 1955, 198);
// Видавати звуки, схожі
на крик зозулі. Було, вночі Сидить під тином, мов
зозуля, Та кукає; або кричить, Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає (Тарас Шевченко, II, 1953, 206); —
Навчусь зозулею кричать, бо щось я стала примічать —
прийдеться мені кукать (Павло Тичина, II, 1947, 153).
2. перен., ірон. Не знаходячи іншого виходу, перебувати, сидіти де-небудь, очікуючи кращих обставин, умов. Про дорогу годі було й думати. За вікном біліло, а дядько Баран люто чухмарив потилицю: ..Будемо тепер кукати в цих проклятих Броварах... (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 365); Та... батальйон і досі сидить у землі, а Дем'янова рота кукає під огнем — без огнеприпасу, без їжі й води, навіть без санітарів (Юрій Смолич, Мир.., 1958, 159).