КИЙ 1, я, чол.
1. Частина тонкого стовбура або грубої
гілки, відрізана від дерева й очищена від пагонів. Хто
схоче пса вдарити, той кия найде (Номис, 1864, № 5278);
// Палиця (у 1 знач.). Чабан прокинувся — аж перед
ним Гадюка, Він києм бух — і витяглась зміюка (Леонід Глібов.
Вибр., 1951, 89); Кожний тримав у руках якусь зброю.
Були сокири, барди, ломи, киї, рогачі (Юрій Смолич, II, 1958,
35);
// Удар палицею. Крім звичайних дисциплінарних
кар, Панталасі присуджено тепер дати в присутності
всіх в'язнів 50 київ (Іван Франко, II, 1950, 241); Після ста київ
можна було душею в небо злетіти. Але, мабуть, душа
у Стаха Лютека була не легка на вагу, і в небо вона не
полетіла (Натан Рибак, Переяславська Рада, 1953, 190).
♦ Не києм, то палицею — однаково, все одно;
Покуштувати київ див. покуштувати.
2. Довга пряма палиця для гри в більярд, один кінець якої тонший, а другий — грубший. Розвалившися на софі.., сидів [Герман] німо, ..прислухаючися гаморові, що йшов із сусідніх покоїв, стукові більярдових київ о кулі (Іван Франко, VIII, 1952, 381); Коли Василь виходив, ..потрапив у більярдну, за широким синім столом якої майстерно виляскували киями якісь чубаті молоді люди (Ярослав Гримайло, Незакінчений роман, 1962, 191).