Словник української мови

КИВНУТИ, ну, неш, док. Однокр. до кивати 1—3. Мати вечеряти просила — він кивнув головою, що добре (Марко Вовчок, I, 1955, 223); Ніхто до осавули не привітався, не кивнув навіть головою (Нечуй-Левицький, II, 1956, 171); Потоцький задоволено посміхнувся у вуса і ледве помітно кивнув промовцеві (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 32); Він знову зневажливо кивнув у бік листа (Юрій Смолич, I, 1958, 60).
♦ Пальцем кивнути — зробити хоч що-небудь, хоч найменше зусилля. — Чи мав я хоч одну чисту радість.., хоч пальцем, наприклад, кивнув для того, аби в тій темній безодні.. хоч трохи розвиднілось? (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 260); І пальцем не кивнути — нічого не зробити. [Шрамек:] Хоч би й душу.. вимотав, ніхто і пальцем не кивне, щоб допомогти Вожені (Ярослав Галан, I, 1960, 532).