ЛА́ДО, а, чол., жін. і сер., нар.-поет. Пестлива назва чоловіка, дружини, дитини; коханий, любий. — Вітрило-вітре мій єдиний, Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилі На вої любії мої, На князя, ладо моє миле, Ти ханові метаєш стріли? (Тарас Шевченко, II, 1953, 336); — Не бійся, ладо моє. Нікуди я від тебе не піду (Дмитро Міщенко, Сіверяни, 1961, 161); * Образно. Дніпре, ой Дніпре, ладо моє, Йду по твоїй я [греблі] (Агата Турчинська, Земле моя.., 1961, 24).