ЛО́ВЧИЙ, а, е.
1. Стос. до ловів. І пал рибальства
благородний У грудях так шалено цвів, Що я й синів,
і зеленів, — А все в човні стирчав з Ігнатом, У ловчій
пристрасті співбратом (Максим Рильський, Поеми, 1957,
180);
// Признач. для знищення шкідників
сільськогосподарських культур. Для знищення гусениць яблуневої
плодожерки.. треба накладати на дерева ловчі пояси
(Колгоспник України, 5, 1958, 39); Для короїдів лісники готують
принаду — ловчі дерева (Олесь Донченко, Вибр., 1948, 256);
Ловчі купи розміщують ранньою весною по краях
бавовникового поля (Технічні культури, 1956, 265).
2. у знач. ім. ловчий, чого, чол. Особа, що займалася у
бояр, поміщиків різними видами полювання, головним
чином полюванням з собаками. Мчали всі на білих конях,
Наче буря. Поспішали Піші ловчії з хортами (Леся Українка,
IV, 1954, 169); Коли ловчі можайського князя
виїжджали на полювання, Колоцький нападав на них, бив,
відбирав у них соколів і собак (Історія СРСР, I, 1956, 105);
Ловчий був, Люб'язний кавалер, людина знаменита!
(Адам Міцкевич, П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 81);
// У
стародавній і Московській Русі — придворний, який відав
князівським або царським полюванням.