ЛУЧАТИСЯ, ається, недок., ЛУЧИТИСЯ, читься, док., діал.
1. з ким, кому і без додатка.
Траплятися (про яку-небудь подію, пригоду). Лучалось
інколи, прибіжить у село судейський панич, та хоч
би й сам комісар, то дід так і лізе йому у вічі, як оса
(Олекса Стороженко, I, 1957, 157); Серйозні теж лучалися романи
(Максим Рильський, II, 1956, 38); В ту пору лучилася Демидову
незвичайно прикра пригода (Осип Маковей, Вибр., 1954, 74);
// тільки док. Статися. Лучилася страшна буря,
заторохкотіло небо громами (Ігор Муратов, Буковинська повість, 1959, 121);
// безос., із сполучником що. Не раз лучалося, що
котрий-небудь арештант піддобрився д’ ньому [до нього],
зискав [здобув] його ласку (Іван Франко, IV, 1950, 480); Лучилося
на його біду, що якраз на той час нарвався інспектор
(Степан Васильченко, I, 1959, 143).
2. безос., з інфін., кому і без додатка. Випадати (у 3 знач.). Вона все рвалася як не до одної праці, то до іншої, то їй лучалося лиш дуже рідко забігати на яку там балаканку (Ольга Кобилянська, II, 1956, 57); Кому лучалось бути в Умані на Софіївці літ тому з двадцять назад, той мусив завважити на гулянні за паном статного козака (Анатолій Свидницький, Люборацькі, 1955, 45); Не знаю, чи вам коли лучалося їздити новим гостинцем (Іван Франко, I, 1955, 49); Не плюй в колодязь: лучиться води напиться (Номис, 1864, № 4478).
3. кому і без додатка. Потрапляти на очі. Цариця
Катерина нашим Дніпром пливла.. А котре село
лучиться над Дніпром, то все своїм генералам дарувала
(Юрій Яновський, I, 1958, 230);
// Випадково бути наявним.
Коли б лучилося гарне місце хоч і за сто верстов од вас,
то я не думаючи поїхала б туди (Любов Яновська, I, 1959, 230).