ЛИБО́НЬ.
1. присл. Означає деяку непевність,
сумнів у вірогідності висловлюваного; нібито. Про
Сагайдачного співали, Либонь співали і про Січ, Як в
пікінери набирали, Як мандровав козак всю ніч (Іван Котляревський, I,
1952, 113); — Сидоре... Я чув, ти женишся... Та,
кажуть, либонь молода не хоче (Панас Мирний, I, 1949, 348);
Про землю чутки такі химерні ходять: либонь бомага
од царя є, щоб трудящий люд землею наділяти
(Андрій Головко, II, 1957, 218);
// Уживається при логічному
висновку, що випливає з певних подій чи ситуацій; мабуть.
Пісня замовкла, либонь уста у співачки зайнялися
іншою роботою (Леся Українка, III, 1952, 660);
// Уживається
при висловленні можливості певної дії, події тощо.
— А ось я її либонь і побачу, — подумав [Павло] (Марко Вовчок,
I, 1955, 149);
// Уживається для підкреслення
приблизності часу, певної міри і т. ін. Зробилася скрипка
гучна і півуча, Пішла із майстерні на світ; Ходила по
людях, міцна і живуча, Либонь чи не сотнями літ
(Яків Щоголів, Поезії, 1958, 345); Всі почали чекати того суду,
який мав бути либонь восени, як казав адвокат (Михайло Коцюбинський,
I, 1955, 76);
// Уживається при запитаннях про більш-менш
вірогідні події, явища і т. ін. та при відповідях
на такі запитання. Ой либонь моя дівчинонька Та й у
лісі заблудилася? (Павло Чубинський, V, 1874, 24); — З ким це вона
забалакалась? Либонь Прокіп Кандзюба? Таки він
(Михайло Коцюбинський, II, 1955, 10); — Нащо питать! Либонь не
знаєш Собачого життя мого! (Леонід Глібов, Вибр., 1951, 115).
2. у знач. вставн. сл. Відповідає усім відтінкам значення прислівника. Мені з ногою недобре, дедалі, то все, либонь, гірше робиться (Леся Українка, V, 1956, 31); Вогонь буйнішав, та пожежі, либонь, ніхто й не гасив (Олександр Ільченко, Серце жде, 1939, 11); Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я «Кобзаря». А їм неначе рот зашито (Тарас Шевченко, II, 1953, 200); Так і зостались у старих Марко та дівчинка Ніна. Либонь, уже років зо два з того часу минуло? (Іван Микитенко, II, 1957, 316).