Словник української мови

МАНДРІ́ВНИ́К, івника, чол. Той, хто мандрує; подорожній, подорожанин. Мандрівник не міг користатись з них [дзиґарів], бо були дуже здорові й тяжкі (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 8); Пастухи сидять, а до них мандрівник з темряви наближається (Степан Васильченко, Вибр., 1954, 51);
//  Людина, що за характером своєї діяльності мусить часто мандрувати. Центральну Азію вперше дослідив у другій половині XIX століття видатний російський мандрівник Микола Михайлович Пржевальський (Фізична географія., 6, 1957, 69); Добре було б стати великим мандрівником і відкрити, наприклад, ще якусь землю (Леонід Смілянський, Сашко, 1957, 21);  * Образно. Сонце, той ясний і непохибний небесний мандрівник, давно вже перестало бути керманичем моєї земної мандрівки (Іван Франко, II, 1950, 92).