Словник української мови

МАРНУВАТИ, ую, уєш, недок., перех. Даремно, без користі витрачати гроші, майно тощо. Марнують ліс пани: ще молодий, ріс би та ріс, а вони геть увесь вирубали (Словник Грінченка); Жив по-панськи, вітцівського добра не марнував (Іван Франко, II, 1950, 98); Погоня вирішила не марнувати патронів (Юрій Смолич, I, 1958, 110);
//  Даремно, без користі губити життя, силу тощо. Довіку буде убогий на чужім марнувать свою силу, до домовини не зазнає Маланка кращої долі (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 42); Стоять з гарему звалища сумні, Садок і башта; тут, в колишні дні Вродливі бранки вроду марнували (Леся Українка, ї, 1951, 71); — То що ж, на твою думку, виходить? — питаю. — І робити не роби, і ліпшого життя не сподівайся, а просто лізь собі змалечку у зашморг, щоб життя не марнувати? (Ігор Муратов, Буковинська повість, 1959, 17);
//  Гаяти (час). Швендяли кудись молоденькі безусі писарі, неначе школярі в школі, одмикуючи од роботи та марнуючи час в якійсь непотрібній біганині (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 328); Толя зробив усе швидко, не марнуючи жодної хвилинки (Оксана Іваненко, Опов., 1949, 68).
♦ Марнувати мову (слова) — безпредметно, безрезультатно говорити. [Деїфоб:] Я, сестрице, не звик даремне марнувати мову (Леся Українка, II, 1951, 280).