Словник української мови

МЕ́ЧЕТЬ див. ме́чет.

МЕЧЕ́ТЬ, і, жін., рідко МЕЧЕ́Т, у, чол. Молитовний дім у мусульман. Ми з Радою були у.. Філіппополі. Се дуже гарний город, в турецькому стилі побудований, з мечетями та мінаретами (Леся Українка, V, 1956, 157); Мечеті були повні туфель і людей, горів обгорткою коран, скрипіли голосами з мінаретів муедзини, схилялись на схід мулли (Юрій Яновський, I, 1958, 63); Старий хаджі Бекір-Мемет-Огли, як і всі правовірні, удруге вже подався до мечету (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 284).