Словник української мови

МЕ́СНИК, а, чол. Той, хто мстить. Грає кров у Данки з серця, До ніг пада бузовіру, І мовля з зітханням тихим: — Прийде месник — маю віру (Павло Грабовський, I, 1959, 268); — Ми тут зійшлися, месники бідноти, Окривджені панами кріпаки (Андрій Малишко, III, 1957, 337);  * Образно. [Жірондист:] Сі ватаги чорних, дрібних літер колись повстануть цілим дужим військом одважних месників за нашу долю (Леся Українка, II, 1951, 179);  * У порівняннях. Лежить попіл на розпутті, А в попелі тліє Іскра огню великого. Тліє, не вгасає, Жде підпалу, як той месник, Часу дожидає (Тарас Шевченко, I, 1951, 262).
 Народні месники — партизани або повстанці, що ведуть визвольну боротьбу з загарбниками або гнобителями. Слава про бессарабського народного месника, який карав панів і піклувався долею бідних, прийшла на одеські береги, принесена рибалками з Кілії, Ізмаїла і Акермана, заробітчанами з-під Тирасполя (Юрій Смолич, V, 1959, 28); У тісному контакті з регулярними частинами при форсуванні Дніпра діяли українські партизани. У цій битві брало участь 17 тисяч народних месників (Комуніст України, 11, 1963, 24).