Словник української мови

МІТИТИ 1, мічу, мітиш, недок., перех. Ставити мітку на кому-, чому-небудь. Один ґазда мітить свої вівці стрівкою, другий розколює вухо раз або двічі, третій засилює дріт або волічку — всякий позначає по-інакшому (Гнат Хоткевич, Довбуш, 1965, 84); Здійснилася давня мрія вчених — мітити атоми так, щоб по цих мітках можна було простежити за переміщеннями і перетвореннями, що відбуваються з атомом чи молекулою, до складу якої входить мічений атом (Наука і життя, 5, 1956, 7); Весь ремонтний молодняк [птахів] мітять віковою міткою на перетинці між пальцями ноги (Птахівництво, 1955, 66).

МІТИТИ 2, мічу, мітиш, недок., неперех.

1. в кого — що. Прагнути попасти; цілитися. З ранніх літ бродив Віктор по городах і гайках з луком і сагайдаком, усе мітив.. стрілою в чорну ворону (Павло Автомонов, Коли розлучаються двоє, 1959, 86);  * Образно. У серце мітиш, Вціляти вмієш. Кому ж ти, дівчино, світиш, Кого ти грієш? (Петро Дорошко, Літа.., 1957, 40).

2. з прийм. «в» і знах. в., розм. Намагатися зайняти яку-небудь посаду, стати кимось. — Що, Йване, в начальники току мітиш? (Андрій Головко, I, 1957, 297); Що [Максиме], в чисту науку мітиш?.. Чув я, що просто одразу в академіки хочеш плигнути (Натан Рибак, Час, 1960, 182);
//  в кого, на кого. Готувати, ладити. Його, як меншого, мітив батько у москалі (Панас Мирний, IV, 1955, 93); В цю ж хвилину він пишався сином: бач, недавно в районі, а вже на голову колгоспу мітять! (Василь Минко, Ясні зорі, 1951, 227); Таємно від Франки собі в зяті вона мітила багацького сина Юрка Хомаху (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1959, 13).

3. Мати намір. — Постій, сизий орле, постій! Я не бити мічу, розпитати хочу, Чи не бачив ти вбитого козака? (Павло Чубинський, V, 1874, 939); Мітив [Барвінський] почати здалеку, застосовуючи різних випробуваних обхідних маневрів, а довелося рубати з плеча (Петро Колесник, Терен.., 1953, 173).