МОНОЛІ́ТНИЙ, а, е.
1. Прикм. до моноліт; який є
монолітом. Він вказував на колони монолітного мармуру,
що підіймалися обабіч (Олесь Гончар, I, 1954, 265);
//
Суцільний. Безкаркасні стіни.. можна робити
монолітними або класти з дрібноштучних елементів,
заготовлених заздалегідь (Колгоспник України, 4, 1958, 13).
2. перен. Міцно згуртований, об'єднаний. В
монолітній сім'ї радянських народів.. український народ.. досяг
небувалого піднесення й розквіту (Павло Тичина, III, 1957, 430);
// Цілісний, суцільний. Не можна, звичайно, ні для
IX ст., ні навіть для часу, що передував йому, уявляти
східне слов'янство як щось цілком монолітне в
побутовому або в мовному відношенні (Питання походження української мови,
1956, 109).