МУ́ЧЕНИК, а, чол.
1. Той, хто переносить або переніс муки, випробування. Привітай же в своїй славі І мою убогу Лепту — думу немудрую Про чеха святого, Великого мученика, Про славного Гуса! (Тарас Шевченко, I, 1951, 264); Встануть мученики-браття, Встануть сестри, як живі... (Павло Грабовський, I, 1959, 62); Руставелі заслужив славу мученика, якого терзали вороги його за обстоювання нових прогресивних ідей свого часу (Павло Тичина, III, 1957, 61); * У порівняннях. [Гаврило:] Прив'язали [козаки] до стовпа, як мученика, зібралась братія запорізька дивитись, як будуть чортів киями вибивати з мого тіла грішного (Олександр Корнійчук, I, 1955, 261).
2. Канонізований церквою святий, що зазнав мук за віру. Лукія зраділа. Вона давно вже не читала житій святих, а ось у цьому книгосховищі, напевне, є книжки про всіх святих мучеників... (Олесь Донченко, III, 1956, 46).