Словник української мови

МУЛ 1, у, чол. Дуже подрібнена, розтерта земля попелястого кольору, що відкладається на дні рік, озер, морів. «Не буди [Візантію], Босфоре, буде тобі горе, Твої білі ребра піском занесу, У мул поховаю!..» — реве синє море (Тарас Шевченко, I, 1951, 200); Жаби квакають, від ставка мулом несе (Марко Кропивницький, I, 1958, 390); Води річок, що течуть по гірських долинах, розмивають береги й виносять у море величезну кількість мулу (Наука і життя, 3, 1959, 53);  * Образно. Тоді, в печалі чи радості, добрішим і кращим стає чоловік і з подивом бачить, скільки зайвого мулу невідомо для чого осіло в його середині (Михайло Стельмах, I, 1962, 202).

МУЛ 2, а, чол. Свійська тварина, гібрид коня та осла. Аж чую: «туп-туп!» Шкандибають два мули; У них камінюччя на спині (Агатангел Кримський, Вибр., 1965, 40); Мул своєю силою та витривалістю в багато разів перевершує як коня, так і осла (Радянська Україна, 4.VIII 1962, 4);  * У порівняннях. [Єлеазар:] Я далі йшов і бачив, як раба малого.. вавілонець навантажив усяким покупом, як того мула, і києм гнав (Леся Українка, II, 1951, 140).