МУРМОТАТИ, очу, очеш і МУРМОТІТИ, очу, отиш, недок., розм.
1. перех. і без додатка. Говорити тихо,
невиразно. Все військо сумно мурмотало, Сперва
[спочатку] тихенько, послі [потім].. Гукнули разом: «Все
пропало!» (Іван Котляревський, I, 1952, 283); Гнат провинливо щось
мурмотів, топтався коло жінки, не знав, що порадити
і як вгамувати її (Костянтин Гордієнко, II, 1959, 239); Слинько голосно
прокашлявся. — Про що ти там мурмотиш?.. І ніколи
мені з тобою теревені правити (Юрій Шовкопляс, Інженери, 1956,
264);
// Стиха співати. Чума, лежачи на нарах,
мурмотів пісню (Юрій Яновський, IV, 1959, 119).
2. неперех., рідко. Те саме, що муркотати 1. Кіт Жук-Мурка міцніше згорнувся в куточку на нарах і мурмотів під супровід силантьєвського хропіння (Микола Трублаїні, I, 1955, 83); * Образно. Десь унизу ворушився, мурмочучи, потік, мов виривався, а його не пускали (Гнат Хоткевич, II, 1966, 50).