НАДУМУВАТИ, ую, уєш, недок., рідко, НАДУМАТИ, аю, аєш, док., перех. і без додатка.
1. з інфін. Міркуючи, приходити до якоїсь думки; задумувати. Сумувала Олеся, сумувала, та надумала до панії йти (Марко Вовчок, I, 1955, 30); Батько з сином думав, думав, де б то взяти грошей, і надумав продати кабана (Нечуй-Левицький, II, 1956, 187); Тепер цілком ясно, що дружина надумала порадувати його (Олександр Копиленко, Вибр., 1953, 359); Я надумав сказати директорові, що матері немає часу (Леонід Смілянський, Сашко, 1957, 14).
2. Придумувати що-небудь. Артем помовчить трохи, мовби надумує, а потім: — Скажи мені, хто твої друзі, і я скажу тобі — хто ти (Андрій Головко, II, 1957, 420); — Ввечері заходьте до мене і весла захопіть. Тільки обов'язково. Я щось таке надумав, що вам і не приснилось! (Петро Панч, Гарні хлопці, 1959, 18); Юрієві добре була відома ця посмішка друга з малолітства: так посміхався Віталій, коли надумував якусь каверзу (Юрій Смолич, Реве та стогне.., 1960, 624).
3. Багато думати про що-небудь. Яких-то снів наспала [мати] за війну, Яких думок надумала за літа! (Андрій Малишко, Звенигора, 1959, 322).
4. тільки док. Нагадати, пригадати що-небудь, відновити в пам'яті; згадати. Не встигла Катя надумати [пісню], як інша з дівчат почала: — Чорноморець, матінко, чорноморець, — і кілька голосів підхопили: — Вивів мене, босую, на морозець (Андрій Головко, I, 1957, 395).