НАДВІ́РНИЙ, а, е.
1. Розміщений у межах двору, садиби. На подвір'ї стояли рядами надвірні хати для челяді (Нечуй-Левицький, II, 1956, 38); Данило підхопив Тосю за стан і скочив на горбок надвірного погреба (Юрій Смолич, Мир.., 1958, 9).
2. Який міститься із зовнішнього боку, виходить
назовні. Надвірний термометр показував 5 градусів вище
ну; я (Мийко, Повна чаша, 1950, 81); Рипнули надвірні
двері, і слідом за хмарою морозного пару ввійшли доярки
(Радянська Україна, 15.II 1961, 2);
// Який виходить у двір.
У невеличке надвірне віконечко заглядав світ рожевим
поглядом (Панас Мирний, I, 1954, 324); Нарешті вони ввійшли
до великої кімнати з скляною надвірною стіною (Юрій Смолич,
I, 1958, 58);
// Який міститься, існує поза
приміщенням. Він приніс з собою.. вогкість і свіжість літнього
дощу, і надвірне повітря трохи очутило Раїсу (Михайло Коцюбинський,
I, 1955, 316); Клекіт надвірний набирав свого вечірнього
апогею (Іван Ле, Міжгір'я, 1953, 150).
3. Який службою, перебуванням зв'язаний з двором
(у 3 знач.), має стосунок до нього. Польська шляхта
[у 2-й половині XVIII ст.] для охорони своїх маєтків
формувала наймані загони так званих надвірних
козаків (Історія УРСР, I, 1953, 360); — Ми, значить, вільні
були козаки, а то надвірні — панські. Ті у пана на
всьому його жили й годувалися, й одягалися від його,
а ми собі на волі (Панас Мирний, I, 1954, 182); Біля воріт була
сторожка, в якій вартувала надвірна служба (Петро Панч,
Гомон. Україна, 1954, 111);
// у знач. ім. надвірні, них,
мн. Ті, хто службою, перебуванням зв'язані з двором
(у 3 знач.), мають стосунок до нього. — А от, пам'ятай,
що покійну матір твою один пан, що наїздом мій хутір
спалив, хотів був до себе узяти... Так вона йому
сокирою голову привалила; побоялися приступити до неї
надвірні та й спалили з хатою разом (Михайло Старицький, Облога..,
1961, 13).
♦ Надвірний радник — у дореволюційній Росії —
особа, що мала цивільний чин 7-го класу. Опівдні до
Мартинівщини прибув карний загін з п'ятдесяти
чоловік. Разом з військовими приїхав надвірний радник
Липський (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 498).