в означеннях
Тлумачення, значення слова «надибати»:

НАДИ́БАТИ див. надибат́и.

Словник української мови: в 11 томах. — Том 5, . — Стор. 67.

Коментарі (0)

НАДИБА́ТИ, а́ю, а́єш і НАДИ́БУВАТИ, ую, уєш, недок., НАДИ́БАТИ, аю, аєш, док., розм.

1. перех. Зустрічати на шляху, по дорозі кого-, що-небудь. Іде козак дорогою, Дівку надибає (Степан Руданський, Тв., 1956, 131); Він оглядався по дорозі, чи не можна б до когось прилучитися, але нікого такого не надибував (Наталія Кобринська, Вибр., 1954, 62); А вона все йде та йде. Нарешті, надибала якусь високу-високу хату без вікон і без дверей (Іван Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 259);  * Образно. Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й надибала його тяжкая пригода (Іван Франко, IV, 1950, 54).

2. перех. Знаходити, виявляти кого-, що-небудь; відшукувати. На стіні надибую портрет господаря, мальований олівцем (Іван Ле, В снопі.., 1960, 326); Обійшов [Грицько] горище, надибав сушені груші, взяв скілько штук і почав гризти (Степан Васильченко, I, 1959, 176); Лишався єдиний вихід: прямувати навпростець, надибати перше-ліпше село і там розпитати про дорогу на станцію (Олекса Гуреїв, Друзі.., 1959, 20);
//  неперех., на кого — що. Випадково натикатися на щось: натрапляти. Тоня, заглибившись в ті простори далеко, надибує часом лише на міцні укриття у землі та на сліди клумб біля командного пункту (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 317); На купу хмизу десь надибали [дівчата], розклали вогнище мерщій (Наталя Забіла, Промені, 1951, 152).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 5, . — Стор. 67.

Коментарі (0)