Словник української мови

НАЙМЕ́ННЯ, я, сер. Ім'я людини або її прізвище. — Їй наймення Ізідора, А вродлива!.. не списати!.. (Леся Українка, I, 1951, 371); Наймення йому було Думенко, а по-вуличному його дражнили: «невдачливий» (Грицько Григоренко, Вибр., 1959, 109);
//  Назва чого-небудь. Вона [газета] ґрунтовно відрізняється від річки з тим же найменням. Тоді як у річці Десні занадто багато води, в газеті «Десні» її надто мало (Володимир Самійленко, II, 1958, 337); І над озером з найменням Ленін Силою і славою доби Неспокійні, молоді, зелені Виросли незігнуті дуби (Микола Нагнибіда, Вибр., 1957, 289);
//  Друга назва кого-, чого-небудь. Вони [літаки] колись бомбили фриців у курських та українських кукурудзах і там дістали від бійців жартівливе наймення «кукурудзників» (Олесь Гончар, III, 1959, 283); Наймення це до неї міцно пристало, але вона за нього не ображалася (Микола Руденко, Вітер.., 1958, 33).