в означеннях
Тлумачення, значення слова «накликати»:

НАКЛИ́КАТИ див. наклика́ти.

Словник української мови: в 11 томах. — Том 5, . — Стор. 106.

Коментарі (0)

НАКЛИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАКЛИ́КАТИ, и́чу, и́чеш, док., перех.

1. Запрошувати, скликати кого-, що-небудь у якій-небудь кількості. Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю: «Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю!» (Українські народні ліричні пісні, 1958, 470); Накликавши гостей, поштує [господар] їх чаєм (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 406); — Параско! схаменися! Що се ти робиш? Кого се ти накликала, кому це все наготувала? (Панас Мирний, IV, 1955, 59);  * Образно. Журбою Не накличу собі долі. Коли так не маю (Тарас Шевченко, I, 1963, 50).

2. на кого — що і без додатка. Викликати що-небудь неприємне, небажане. [Гелена:] Геть іди! Чого ти смерть на мене накликаєш? (Леся Українка, II, 1951, 250); — Я не хочу ганьби і вам не раджу на себе її накликати... (Василь Кучер, Прощай.., 1957, 322); Коли в бою гинуть наші рідні чи друзі, ми повертаємось думками до тих, хто накликав цю біду (Петро Панч, I, 1956, 613); Іліє загадково посміхнувся і цим знову накликав гнів на себе (Михайло Чабанівський, Балканська весна, 1960, 445).

3. тільки недок. Голосом запрошувати кого-небудь підійти або відгукнутися; окликати. Коли невістка побігла в хату, дід став за нею накликати (Марко Черемшина, Тв., 1960, 236); — Я тут! — озвалася Оленка, накликаючи Галю, і та проштовхалась до неї (Василь Кучер, Трудна любов, 1960, 476).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 5, . — Стор. 106.

Коментарі (0)