Словник української мови

НАЛАМУВАТИ, ую, уєш, недок., НАЛАМАТИ, аю, аєш, док., перех. Ламати щось у якій-небудь кількості. [Мавка:] Я з калини цвіту наламаю (Леся Українка, III, 1952, 218); Мирон десь стрілок у житі наламав — бриля плете (Андрій Головко, I, 1957, 136); Віста налила з горнця у миску юшку, поклала ложки, наламала коржів (Семен Скляренко, Святослав, 1959, 9).
♦ Наламати дров див. дрова; Наламати хвоста кому — суворо покарати за що-небудь; вилаяти, побити кого-небудь. — Давай, давай, а то прийде дядько Прокіп, він нам за таку оранку наламає хвоста (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 11); Наламати хребта — попрацювати багато або тяжко. — Любить [пан професор] цивілізацію, — подумав Гуменний, — то хай же хоч раз наламає хребта заради неї. Хіба мішок з снарядами такий уже важкий ради цієї високої мети? (Олесь Гончар, I, 1954, 436); Наламувати (наламати) руку (руки) — те саме, що Набивати (набити) руку (див. набивати). По очах Марко знав, чому скотина нудиться, доглядав, годив, наламав руки, вміло роздоював (Костянтин Гордієнко, Дівчина.., 1954, 13).