в означеннях
Тлумачення, значення слова «намовляти»:

НАМОВЛЯТИ, яю, яєш, недок., НАМОВИТИ, влю, виш; мн. намовлять; док.

1. перех., з інфін. Переконувати кого-небудь у чомусь, умовляти кого-небудь робити щось. З тим вернулись вірні слуги До Бертольда і сказали: — Так, і так, поет відмовив, Ми даремне намовляли [його]... (Леся Українка, I, 1951, 384); Гринько проводжав Варвару і безперестанку намовляв її, аби ішла за нього заміж (Лесь Мартович, Тв., 1954, 316); Мелашці не давали й слова мовити, не встигла скінчити Христя, як почав намовляти вдову Петро Рудик (Григорій Косинка, Новели, 1962, 147); Жалкую, що не намовив тебе їхати зо мною (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 268);
//  кого до чого. Схиляти до чого-небудь. [Гільзе:] То се ти чоловіка свого до гріха та до нечесті намовляєш?! (Леся Українка, IV, 1954, 251); — Так, він намовляє його до всього злого! — відповів Івоніка зажурено (Ольга Кобилянська, II, 1956, 39); — Не слід мені було кидати тебе.. Слід було.. знайти щось спільне у нашому житті, намовити до чогось гарного (Дмитро Бедзик, Серце.., 1961, 57);
//  Підмовляти кого-небудь робити щось. Отець Мефодій намовляв шкільного сторожа підслухувати, про що вчитель розповідає школярам (Олесь Донченко, V, 1957, 225); — І чого старий Богуславський збирається виїжджати кудись аж в Америку, та ще дядька і тітку намовляє з собою! (Анатолій Дімаров, Ідол, 1961, 66); Микола замість панського лану вийшов на своє поле; він стрівся з людьми і тих намовив жати своє жито (Нечуй-Левицький, II, 1956, 185); Вінцусиха, як в'юн, так і крутилася біля Марії, щоб вивідати, де ми лісу на хату взяли, може, з цікавості, а може, й Худик намовив... (Ігор Муратов, Буковинська повість, 1959, 40).
[Не] даватися (датися) намовити — [не] піддаватися вмовлянню. Хотів батько сина оженити, але сей ніяк не дається намовити (Україна сміється, I, 1960, 291); Каже жінка Юркові, аби вбрав чисту сорочку.. Юрко дався намовити (Лесь Мартович, Тв., 1954, 108).

2. неперех., на кого і без додатка. Наговорювати чогось, зводити наклеп на кого-, що-небудь. Тракторист Сень бачить нікчемні витівки недругів, що із заздрості намовляють на Марка (Костянтин Гордієнко, Дівчина.., 1954, 32); — Не намовляй, тату, — заперечила дівчина, — адже тисам вибирав яблука й печиво (Дмитро Ткач, Жди.., 1959, 17).

3. перех., що на кого — що, розм. Нашіптуючи заклинання, накликати на когось що-небудь. Ой, я не з тим прийшла сюда, Щоб намовлять з води на парубка невзгоду [лихо]! (Гулак-Артемовський, Байки.., 1958, 77).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 5, . — Стор. 130.

Коментарі (0)