Словник української мови

НА́ПА́СТЬ, і, жін. Біда, нещастя, неприємність. — А знаєте що? Щоб не було напасті якої, краще розійтись. Чого ми будемо дивитися, як пани дуріють (Панас Мирний, III, 1954, 287); — І, лишенько, — об поли вдарила жінка: — ну, дня того нема, щоб не було якої напасті (Андрій Головко, I, 1957, 89);  * У порівняннях. Нечистий обплутав мене, неначе яка напасть (Нечуй-Левицький, III, 1956, 274); Боєць боявся Сагайди, як напасті (Олесь Гончар, III, 1959, 31);
//  Усе те, що приносить біду, нещастя, неприємність. — Раз війна, то вже і всякі інші напасті — і голод, і сипняк... (Андрій Головко, II, 1957, 441); — Ми буряним, розгніваним ударом фашистську напасть знищили лиху (Іван Гончаренко, Вибр., 1959, 216); Віки люди не могли збавитись пирію, вивести з ланів страшну напасть, а тепер рілля як сонце, на очах збулось неосяжне диво... (Костянтин Гордієнко, Дівчина.., 1954, 27).
 Що за напасть! — уживається для вираження незадоволення ким-, чим-небудь. — За вами скоро нікуди не встигнеш. Ну, що за напасть! (Олександр Довженко, I, 1958, 177).