НАПЛЮВАТИ, юю, юєш; наказ. сп. наплюй; док.
1. Зробити один або декілька плювків куди-небудь, на щось. — Був тут Медвідь і назвав нас потерчатами, ще й наплював у наше гніздо (Іван Франко, IV, 1950, 67).
2. перен., розм. Виявити до кого-, чого-небудь зневагу, презирство, байдужість; не порахуватися з кимось. Нічого, друже, не журися! В дулевину себе закуй, Гарненько богу помолися, А на громаду хоч наплюй! (Тарас Шевченко, II, 1963, 225); Йому вже давно-хотілося наплювати на все — на школу, на рідний дім, на книжки (Юрій Збанацький, Курилові о-ви, 1963, 19).
3. тільки інфін. Уживається для вираження
цілковитої байдужості. — Це, знаєте, зовсім не входить в
наші плани. Будь інший час — тоді що! Наплювать
(Гнат Хоткевич, I, 1966, 171).
♦ Наплювати в душу див. душа; Не давати (не дати)
наплювати собі в кашу див. каша; У хату наплювати —
зайти, навідатися до кого-небудь. — До мене! до мене!
хоч у хату наплюйте! — кричала Параска і на Івана
Трохимовича і на Зіньку (Панас Мирний, IV, 1955, 56).