в означеннях
Тлумачення, значення слова «нарікати»:

НАРІКАТИ, аю, аєш, недок., НАРЕКТИ, ечу, ечеш, док.

1. тільки недок., неперех., на кого — що, без додатка, із спол. сл. Висловлювати незадоволення ким-, чим-небудь, прикрість з приводу чогось; ремствувати, скаржитися. Христя почала плакати і нарікати на свою долю (Панас Мирний, III, 1954, 240); Жінка не поділяла чоловікових поглядів і нарікала, сварилась (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 135); Невістка нарікала на дорожнечу, що зростає з дня на день (Осип Маковей, Вибр., 1956, 381); Цього разу Антонович не міг навіть нарікати, що його, мовляв, грабують, що в нього забирають кращих людей (Олесь Гончар, III, 1959, 307).

2. тільки недок., неперех., рідко. Те саме, що докоряти. Не вспів отець і мати за молодого сина подружжя поняти, — а зараз стане [син] хлібом-сіллю нарікати (Словник Грінченка).

3. перех., заст. Називати (у 1, 2 знач.). [Мелхола:] Твій батько звався Хусою і сина на честь йому я нарекла так само! (Леся Українка, III, 1952, 152); — Село своє нарекли [турбаївці] Чаплинкою на пам'ять про тих наплів, що першими зустрілися їм у степу (Олесь Гончар, Таврія, 1952, 199); А ме[ні] ще й завидують, Гордою і злою Злії люди нарікають (Тарас Шевченко, I, 1963, 235); — Я сердивсь, нарікав себе мазуном, лемішкою (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 259); Вони [типографи] вже в Запоріжжі, В Каховці вже були, Розвідниками щастя їх люди нарекли (Микола Нагнибіда, Вибр., 1957, 127).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 5, . — Стор. 172.

Коментарі (0)