НАТЯКА́ТИ, аю, аєш і рідко НАТЯ́КУВАТИ, ую,
уєш, недок. Говорити натяками; натяками наводити на
що-небудь. Христя не знала, що казати матері, про
що це вона натякає їй (Панас Мирний, III, 1954, 121); — Не
знаю, що вже вона своїм казала, тільки після того старий
давай натякувати мені: .. — Якби нам бог приймака
такого до Марушки послав!.. (Архип Тесленко, Вибр., 1950, 24);
Зачала [молодичка] примилюватися до Славка,
натякаючи йому, що любила його ще дівчиною (Лесь Мартович, Тв.,
1954, 291); — Чого ж ти, небого, сидиш, мов засватана? —
безцеремонно натякав Григорко (Петро Козланюк, Ю. Крук, 1957,
355); * Образно. Тоді весна ще тільки натякала про себе,
висилаючи вперед своїх зухвалих розвідників — гомінливі
буйні ручаї по південних схилах гір (Олесь Гончар, III, 1959,
317);
// на кого — що. Говорячи натяками, мати на увазі
кого-, що-небудь. Сам Котляревський у Енеїді натякає
на те, що навіть лівобережні багаті козаки гонили волів
до Шльонська (Іван Франко, XVI, 1955, 299); Вона все весело
усміхалась. — Я знаю, ви натякаєте на Анатоля...
(Леся Українка, III, 1952, 606); — Гляди, Тимку, не дай дулю, —
застерігав Павло, натякаючи на те, що при
необережному рухові мантачки по косі можна врізати пальці
(Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 249);
// перен. Згадувати, починати
говорити про що-небудь. Йосип Васильович навіть не
натякав про організацію і на Тамарине запитання
ухильно відповів, що йому нічого не відомо (Антон Хижняк,
Тамара, 1959, 36).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 5, 1974. — Стор. 223.