Словник української мови

НАТЯКА́ТИ, аю, аєш і рідко НАТЯ́КУВАТИ, ую, уєш, недок. Говорити натяками; натяками наводити на що-небудь. Христя не знала, що казати матері, про що це вона натякає їй (Панас Мирний, III, 1954, 121); — Не знаю, що вже вона своїм казала, тільки після того старий давай натякувати мені: .. — Якби нам бог приймака такого до Марушки послав!.. (Архип Тесленко, Вибр., 1950, 24); Зачала [молодичка] примилюватися до Славка, натякаючи йому, що любила його ще дівчиною (Лесь Мартович, Тв., 1954, 291); — Чого ж ти, небого, сидиш, мов засватана? — безцеремонно натякав Григорко (Петро Козланюк, Ю. Крук, 1957, 355);  * Образно. Тоді весна ще тільки натякала про себе, висилаючи вперед своїх зухвалих розвідників — гомінливі буйні ручаї по південних схилах гір (Олесь Гончар, III, 1959, 317);
//  на кого — що. Говорячи натяками, мати на увазі кого-, що-небудь. Сам Котляревський у Енеїді натякає на те, що навіть лівобережні багаті козаки гонили волів до Шльонська (Іван Франко, XVI, 1955, 299); Вона все весело усміхалась. — Я знаю, ви натякаєте на Анатоля... (Леся Українка, III, 1952, 606); — Гляди, Тимку, не дай дулю, — застерігав Павло, натякаючи на те, що при необережному рухові мантачки по косі можна врізати пальці (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 249);
//  перен. Згадувати, починати говорити про що-небудь. Йосип Васильович навіть не натякав про організацію і на Тамарине запитання ухильно відповів, що йому нічого не відомо (Антон Хижняк, Тамара, 1959, 36).