НАВЕРХУ́, присл.
1. У верхній частині чого-небудь.
Сидить [син] аж наверху, біліє чубчиком і щось клепає
(Олесь Гончар, Тронка, 1963, 90);
// На поверхні чого-небудь.
Він розуміє, без прози трудно прожити. Нехай буде
наверху піна, але під нею мусить в келиху грати чисте
вино (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 304);
// На верхньому поверсі
будинку. Наверху в залі ще було видно, а чим нижче
він спускався плутаними східцями, тим більше темніло
(Олесь Гончар, III, 1959, 144);
// перен., розм. В організації,
що стоїть вище в адміністративному відношенні. Про
це знають наверху.
2. розм. Вгорі, у височині. Наверху чути рев мотора.