Словник української мови

НАВТІКИ, НАВТЬОКИ, присл., розм. Бігом від кого-, чого-небудь, швидко тікаючи. — Як же я довідавсь од матері, що мені така ласка та шаноба простелена, то я, не довго думавши, зараз навтіки, куди очі зирнули, а ноги понесли (Марко Вовчок, VI, 1956, 222); Видерши хустину, Йон пустивсь навтьоки, утираючи нею на бігу впріле обличчя (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 234); Вишневецький не зупинявся, за ним пустилась навтіки і шляхта (Петро Панч, Гомон. Україна, 1954, 369).
 Дременути навтіки (навтьоки) див. дременути.