Словник української мови

НЕБЕСА́, небес, мн., поет. Те саме, що небо. Сіяють злотом небеса, Витьохкують пташки... (Павло Грабовський, I, 1959, 327); [Кобзар (співає):] Літа орел, літа сизий Попід небесами (Тарас Шевченко, I, 1951, 103); Минулася буря — і сонце засяло, Веселка всміхнулась в ясних небесах (Максим Рильський, I, 1960, 86); Тільки що зірочки засяли у бога милосердного на небесах, тільки що розсвітились (Квітка-Основ'яненко, II, 1950, 40); Раптом стихло усе... і з небес залунала Пісня та чарівна янголина (Леся Українка, I, 1951, 341);  * У порівняннях. Дитячий сміх такий дзвінкий, як небеса осінні (Володимир Сосюра, I, 1957, 118).
♦ Підносити (піднести, підіймати, підняти і т. ін.) до небес — надмірно хвалити, розхвалювати. Самі звеличували, підносили до небес, самі ж і в тінь відіпхнули при першій нагоді (Олесь Гончар, II, 1959, 201); Через кілька тижнів після перших вистав мене, як організатора й режисера, згідні були піднести до небес (Степан Васильченко, IV, 1960, 24).