Словник української мови

НЕБУТТЯ́, я, сер. Стан, коли припиняється існування. життя, буття. Мені здавалось, що я перестаю бути. Просто розтаю у небутті — і все (Ірина Вільде, Ті з Ковальської, 1947, 42); З подякою.. згадує сьогодні Шевченка радянський народ, який повалив трони з царями і одвіяв їх з половою у небуття (Павло Тичина, III, 1957, 325); — Яка дивна сила — життя, її особливо відчуваєш, в критичну хвилину, коли стоїш на порозі між буттям і небуттям (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 410).
 Піти (одійти) в небуття — перестати існувати, закінчитися. Він не помре, не має права піти в небуття раніше, ніж побуде вдома, на рідній землі (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 421); Прошуміли, одшуміли грози, Одійшла у небуття війна (Степан Крижанівський, Під зорями.., 1950, 63).