НЕДОРЕ́ЧНО. Присл. до недоречний. — Згоріла моя
хата, — каже баба, — разом із родом.. — От і добре, —
недоречно відгукується Явтух, — беріть зілля та й
рушайте до мого двору... (Юрій Яновський, II, 1954, 188); І жаль
Катерині Антона, і сміх бере з нього, з себе, з усього
цього світу, що так недоречно збудований (Степан Чорнобривець,
Визволена земля, 1950, 44);
// у знач. присудк. сл. Семен
Микитович.. терпляче слухав смішні вигуки обуреного діда.
Сперечатися було недоречно (Олександр Копиленко, Вибр., 1948, 170).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 5, 1974. — Стор. 297.