НЕДОТЕ́ПНИЙ, а, е.
1. до чого, без додатка, з інфін.
Нездатний зробити, виконати, здійснити і т. ін.
що-небудь з належним умінням, як слід; невмілий. — Що
нам з тобою, сину, робить, що ти ні до чого недотепний?
(Українські народні казки, легенди.., 1957, 101); Осел був чесний
неборак... Одна біда — що недотепний вдався (Леонід Глібов, Вибр.,
1951, 67);
// Уживається як лайливе слово. Тьху,
недотепний дідуган! Не знать чого перелякався, Сховався
здуру у бур'ян І тільки сорому набрався! (Леонід Глібов, Вибр.,
1951, 188).
2. Зробл., сказаний і т. ін. без належного вміння;
невдалий. Недотепна імітація;
// Позбавлений
розумного змісту. Здебільшого йому траплялися недотепні,
а часом і гидкі книжки (Борис Грінченко, II, 1963, 329);
//
Позбавлений дотепності, влучності, витонченості думки. Мені
аж сором, що Ви так гаряче приймаєте до серця мої
недотепні листи, вони таки не варті того (Леся Українка,
V, 1956, 135); — Хм, хм — хмикає той, замість
відповіді на.. недотепний комплімент (Олесь Досвітній, Вибр.,
1959, 255); Катерина може лише.. відповідати сміхом
на недоречні, навіть недотепні жарти (Олександр Копиленко,
Лейтенанти, 1947, 135).
3. Розумово обмежений; тупий, дурний. Як часом
каже [Миша] про кого, що недотепний, дурнуватий, то
каже, що «він математики ні в зуб не знає» (Леся Українка,
V, 1956, 11);
// Який виражає розумову обмеженість,
тупість. Танюшкін вробив таке недотепне лице, що
начальник охранки мимоволі розреготався (Федір Бурлака,
Напередодні, 1956, 84).