Словник української мови

НЕПОКІ́РНИЙ, а, е. Який не хоче підкорятися, бути підвладним кому-небудь; неслухняний. Пан продав непокірного кріпака другому [панові] у село (Панас Мирний, I, 1954, 300); Низенький, опецькуватий, але рухливий, Костя Цалюк був непокірний і неслухняний (Василь Козаченко, Вибр., 1947, 63);  * Образно. Коло вух і на шиї [молодички] вилося, вибившись з-під очіпка, непокірне русяве волосся (Борис Грінченко, II, 1963, 330);
//  у знач. ім. непокірні, них, мн. (одн. непокірний, ного, чол.; непокірна, мої, жін.). Ті, що не хочуть підкорятися, бути підвладними кому-небудь. Окупанти почали розстрілювати непокірних, а. заодно палити їхні хати (Дмитро Бедзик, Дніпро.., 1951, 9); Мати захлинулася новою хвилею гніву і тому не могла звести голосу, щоб ще раз пробрати непокірну... (Валентин Речмедін, Весняні грози, 1961, 83);
//  Власт. такій людині. Орися знала непокірний і дещо грубуватий характер свого милого (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 264); Непокірна вдача [Тараса], ненаситне прагнення знань.. викликали в тупих п'яниць-дяків сліпу неприязнь (Петро Колесник, Безсмертний Кобзар, 1961, 12);
//  Який виражає непокору. Ви поховані в землянках, звідки навіть Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання, Ні непокірних слів (Леся Українка, I, 1951, 125); Не могла [Ганна] дати ради ні своїм думкам, ні почуттям. А думки й почуття були якісь розхристані й непокірні (Василь Козаченко, Сальвія, 1959, 115).