Словник української мови

НЕРОЗКА́ЯНИЙ, а, е. Який не розкаявся. А як жахав нерозкаяний вільнодумець Пушкін сослуживців своїх страшними розмовами в Кишиневі! (Максим Рильський, III, 1956, 190); Й очима не повів батько в синів бік. Лише відступив од дверей, не прихиливши їх, — у такий спосіб запросив нерозкаяного сина забиратися з директорського кабінету геть (Юрій Шовкопляс, Людина.., 1962, 277);
//  Який не виражає каяття, розкаяння. Однак я сього не роблю, бо маю взагалі нерозкаяну натуру (Леся Українка, V, 1956, 283); — Спідлоба він у тебе дивиться, Мотре... Батьківським нерозкаяним поглядом (Олесь Гончар, I, 1959, 8).