НЕВДИВОВИ́ЖУ, присудк. сл. Бути звичайним, не дивувати. Невдивовижу, що попи багаті, — вони готові й кожух з людей зідрати (Українські народні прислів'я та приказки, 1955, 23); Матушці було невдивовижу, що о. Артемій так раптово забажав побігти на вокзал (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 47).